Гуменюк Орест Андрійович

Так говорили про Ореста Андрійовича Гуменюка, який працював в Ульяновській центральній районній лікарні з осені 1969 року i майже до останніх днів свого земного життя. Довгий час завідував хірургічним відділенням рай лікарні i зробив тисячі операцій, позбавивши страждань, врятувавши життя багатьом i багатьом своїм пацієнтам. Його й дoci з вдячністю згадують жителі району. I за його межами знають про золоті руки й чуйне серце О. А. Гуменюка. У червні цього року йому б виповнилося б 75 років. A пiшoв він за межу життя сім років тому на початку серпня 2005 року, залишивши по собі добрий i cвiтлий слід на землі.Варто мабуть згадати читачам, що розповів про себе сам Орест Андрійович в бесіді, записаній автором цих рядків у червні 1996 року. «Озираючись на пройдений шлях все частіше подумки повертаюсь до отчого дому, що в сель Турильче на Тернопільщині. Саме тут я починався як людина, як лікар. Найпершим моїм наставником був брат Зіновій - теж хірург. Згадуються Чернівецький медичний інститут, який дав пyтівку в життя, практика у Кам'янець-Подільському пiд началом досвідченого хірурга Комісарова. Завдяки йому я студент шостого курсу зробив 96 порожнинних операцій. Жив прямо в хірургії, відбувши там вci cвoї канікули. А потім самостійні i вже впевнені кроки у Голованівській районній лікарні, головним лікарем якої був відомий на всю округу Микола Миколайович Стоянов. Вдячний долі, що вона звела мене з цими неординарними, талановитими i, якщо хочете, несамовитими людьми, безмежно відданими своїй cпpaвi i нетерпимими до будь-якого фальшу. Вони відіграли значну роль у моєму становленні, формуванні характеру, який, відверто кажучи, не мед. Кажуть, що зі мною непросто. Підлеглі вважають мене надмірно прискіпливим, суворим, непоступливим. Додам ще одне - некерований чи, як каже начальство, «неуправляємий». Очевидно, вci мають рацію. A хірург i має бути таким. Йому доводиться ризикувати більше, ніж будь-кому. Він увесь час натягнутий, як струна, i коли йому заважають, струна рветься... До недбалих i байдужих я прискіпливий i суворий. А непоступливий до безглуздих розпоряджень i непрофесіональних настанов та інструкцій. Неуцтво, формалізм i казенщина у нашому ремеслі недопустимі. Вони дорого обходяться i ні в якому разі не можуть бути терпимими. При розподіленні в інститyтi вибрав Кіровоградську область. Направили в Петрівську центральну лікарню. Через рік пройшов курси спеціалізації в обласному центрі. Дізнався, що в Голованівську є xipypг, у якого можна чомусь навчитися. Довго довелося кантуватися, поки добився, щоб направили до нього Світлої пам’яті Микола Миколайович Стоянов остаточно поставив мене на ноги. Після практики пiд його рукою я був цілком готовий до самостійної роботи i одержав направлення в Ульяновську ЦРЛ у вересні 1969 року. Не забуду свою першу операцію. Випадок був надзвичайно серйозний. Вирішувалася доля п'яти річної Тані Король. Молив Бога, аби все було гаразд, бо починати з невдачі - недобрий знак. На щастя, все обійшлося благополучно. Згодом почав братися за операції, котрих не робили не тільки в умовах районної лікарні, а й області. Не припиняв оперувати i тоді, коли вимушено залишився поза хірургічним відділенням. Все, що можна було робити в умовах поліклініки робив. Приїздили, ,навіть, узагальнювати цей дocвiд, щоб якомога довше не втрачати форму, не можна обмежуватися знаннями, колись одержаними в інституті та рамками своєї спеціалізації. Весь час слідкую за новинками не лише в хірургії, а й в терапії, гінекології, i інших галузях медичних знань. А ще треба не вилазити з відділення, весь час спостерігати за своїми пацієнтами. Коли лікар біля ліжка хворого, у того затихає біль, посилюється надія на одужання. Прагну передати все напрацьоване за свою практику у надійні руки. Вважаю це своїм життєвим обов'язком»... Орест Андрійович Гуменюк передав свої знання i досвідом. Багатьом здібним хірургам, які працювали під його началом. Тільки жаль, що вони зараз лікарюють в інших місцях...

Пустомельник Павло Авксентійович

1946 piк. Позаду - найстрашніша з воєн, які тільки знав світ за своє існування. Але люди, якіпережили її, незважаючи на голод i розруху, з надією дивляться в майбутнє. Треба не тільки відновлювати те, що зруйнувала війна, а й будувати нове, краще за те, що було до неї, вирощувати врожаї, вищі за довоєнні. А ще - треба захистити все це не тільки від ворожої армії, а й від природних стихій, зокрема - вогню. Для цього в Ульянівському районі (тоді - у Грушківському Одеської області) створено пожежну охорону її інспектором було призначено Павла Пустомельника... Народився Павло Авксентійович у 1916 році в селі Бандурово Гайворонського району у багатодітній селянській родині. Хлопець рано залишився без батьків, рано перейшов на "свій хліб". Він не цурався ніякої роботи, але закінчивши семирічку, дуже хотів вчитися далі. Однак тоді не так просто було поїхати з села. Допомогла тодішня директорка школи, де навчався Павло. Вона бачила, що юнак має неабиякі здібності та потяг до навчання, тож посприяла, аби йому в сільраді дали потрібну довідку. 3 цим нехитрим документом Пустомельник подався до Одеси. Дорогою до "перлини біля моря" хлопець був упевнений, що там йому відчиняться двері ycix навчальних закладів, але... Micтo жило своїм життям, i до сільського хлопця йому було байдуже. Босий та голодний, він ночував на вокзалі. Не раз його затримували працівники міліції, але переконавшись, що той не має нічого спільного з криміналом, відпускали. Хто знає, чим би закінчилася ця одіссея, якби не одна зустріч, що круто змінила життя Павла. Якось він побачив на дверях кабінету начальника міліції знайоме прізвище. Таке було у їхнього колишнього сільського дільничного. "А раптом це він i є?", - з надіеєю подумав Павло i зайшов до кабінету. На щастя, це дійсно-таки був той самий міліціонер. Biн упізнав хлопця i взявся йому допомогти. Спочатку направив до автотехнікуму, але при ньому не було гуртожитку. Пощастило у зоотехнічному навчальному закладі, куди Пустомельника прийняли на навчання i надали житло.1933 року його, молодого спеціаліста зоотехніка, послали на роботу до молочного радгоспу в Одеський приміський район. Павло Авксентійович працював iз задоволенням, його поважали за працелюбність та цілеспрямованість. Звістка про початок війни приголомшила його. Наступного дня він уже був у військкоматi. Його зачисляють у війська НКВС, a потім дають наказ залишитися в мicтi i працювати в тилу ворога. Доля зводить його з Володимиром Молодцовим, який під час окупації деси очолював розвідувально-диверсійний загін. Місцем дислокації загону було обрано катакомби під селом Нерубайським. Павлу Авксентійовичу випала відповідальна місія- очолювати групу з охорони радіостанції. Kpiм того, він був незмінним парторгом загону. Підпільники склали присягу на Bipнy службу, i ніхто з них її не порушив.Окупанти вважали себе господарями до тих пір, поки не відчули oпip з боку патріотів. Якось підпільники пустили потяг-люкс, в якому їхало керівництво Tpaсністpiї (так називали окупанти Одеську область) з метою "наведения порядку" на зайнятій ними території. Загін Молодцова активно боровся проти фашистів та їхніх приспішників, збирав цінні відомості та відправляв до Москви, розповсюджував листівки, брав у полон офіцерів тощо. У свою чергу, окупанти вели жорстоку боротьбу з підпільниками, заміновували підходи до катакомб, підсилали провокаторів... Навесні 1942 року з Москви надійшов наказ: загону покинути катакомби. Павло Пустомельник перейшов лінію фронту i повернувся до свого рідного села Бандурова. Його взяли писарем до місцевої комендатури. Завдяки цьому Павло мав змогу добувати важливі відомості i передавати їх у партизанський загін "Буревісник", зв'язок з яким був налагоджений. Згодом фашисти почали його підозрювати, i підпільнику нічого не залишалося, як перейти до партизанів. У жовтні 1943 року Пустомельник брав участь у рейді, влаштованому загоном "Буревісник" на бандурівську комендатуру, i знищенні карателів. Але сам Павло незабаром був заарештований i відправлений до міста Балти, де в міській тюрмі пробув до моменту визволення міста радянськими військами. Військове керівництво високо оцінило діяльність підпільного загону Героя Радянського Союзу Володимира Молодцова, який загинув від рук фашистів. Пусто-мельника i його товаришів вдзначили високими нагородами. У численних матеріалах про героїв Нерубайських катакомб, розміщених у газетах та книжках, згадується й ім'я Павла Пустомельника. Після перемоги над ворогом він отримує нове завдання. У 1946 році партія направила його в Ульяновку на посаду інспектора державного пожежного нагляду району. Країні в тяжкі післявоєнні роки, коли треба було все підіймати з руїн, бракувало досвідчених кадрів, тож ставку робили на колишніх військових. I хоча пожежна справа була абсолютно для нього нова, він із властивим для нього запалом узявся до роботи. Власне саме йому довелося будувати районну пожежну охорону, бо як такої її до війни там не було. Недарма його називають фундатором пожежної охорони Ульянівського району. Павло Авксентійович ставився до роботи з великою відповідальністю, добивався безумовного виконання наміченого. За роки ЙОГО Служби жодного разу, навіть у найспекотнішу пору, на полях не гинув хліб від вогню. Глибокий професіоналізм, уміння працювати з людьми створили йому справжній авторитет серед трудівників району. Він неодноразово обирався депутатом Ульянівської районної ради депутатів трудящих. За все своє трудове життя в1н не мав жодної догани. В домашньому apxiвi зберігаються 35 грамот, отриманих за бездоганну працю, численні нагороди: медаль "Партизан Великої Вітчизняної війни" 1-го ступеня, медалі "За оборону Одеси", "За мужність", нагрудний знак "Кращому працівнику пожежної охорони", "За вщмінну службу в МВС" трьох ступенів тощо. А серед експонатів пожежно-технічної виставки-музею зберігається немало матеріалів, що свідчать про мужність i героїзм цієї надзвичайної людини. Нещодавно серце Павла Пустомельника перестало битись,він відійшов у вічність.

Базиленко Геннадій Юхимович

Важкі роки дитинства тa юності випали на долю Геннадія Юхимовича Базиленка. Коли йому виповнилося лише 11 років, заарештували батька, вчителя школи Юхима Арсеновича Базиленка, того ж року його засудили до розстрілу та виконали вирок. Сам же Геннадія Юхимовичу 16 років потрапив у фашистські табори, у 19 — у радянські. Як ці роки пережила мати, спочатку втративши чоловіка та переживши розлуку з сином, важко і уявити. Але Геннадій Юхимович вижив, вистояв всім бідам наперекір i своїм прикладом зумів довести цінністъ i важливість життя людини на землі Геннадій Юхимович - справжній керманич культурного життя району, яскрава творча постать, професіонал своєї справи i талановитий організатор. За свою трудову діяльність обіймав дві ключові посади - директор районного Будинку культури i директор дитячої музичної школи. Працюючи директором РБК, Геннадій Юхимович організовував роботу так, щоб у кожному сільському клубі трудівники села i молодь мали можливістъ проводити дозвілля, реалізовувати творчі таланти. Тож у першу чергу ставилося завдання організація гуртків художньої самодіяльності. За приклад були творчі колективи РБК, високий рівень яких знали i в районі, i в області Художня агітбригада була бажаним гостем у трудових колективах, особливо в полі в період сільськогосподарських робіт, на фермах, польових станах, на виробничих ділянках в райцентрі Великою популярністю i високою майстерністю славилися вокальний чоловічий квартет i жіноче тріо, танцювальний колектив. Концерти самодіяльних артистів РБК відзначалися різноманіттям художніх жанрів, серед яких i там рідкісні, як акробатичні номери, художній свист та інші. Великою подією в культурному житті району була постановка опери М. Лисенка «Наталка Полтавка» за однойменною п'єсою I. Котляревського силами драматичного колективу Будинку культури. Самодіяльні артисти показали cвої неабиякі акторські й вокальні здібності а самодіяльні музиканти - злагоджену гру оркестру, що супроводжував сценічну дію. В цьому велика заслуга Г. Ю. Базиленка, який зумів запалити колектив не тільки ідеєю постановки, а й втілити її в життя. Працівники Будинку культури разом із завідуючими сільськими клубами організовували різноманітні тематичні вечори, вечори трудової слави на честь героїв-трудівників. Особливо популярними і цікавими були усні журнали, на сторінках яких виступили фахівці різних галузей: лікарі, юристи, інженери, агрономи, вчителі художні колективи були частими гостями на обласній сцені, брали участь в оглядах, конкурсах, фестивалях, де відзначалися різними нагородами. 3 великою програмою, яка мала успіх, виступили самодіяльні артисти району на обласному фестивалі присвяченому 150-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка. Сценарні виступу втілювався під керівництвом Геннадія Юхимовича. Г. Ю. Базиленко був ініціатором і режисером видовищних заходів, яскравим прикладом яких були театралізовані демонстрації, співпрацював із шкільною художньою самодіяльністю, де керував хоровим колективом. Коли назріло питання про відкриття дитячої музичної школи в Ульяновці, то, враховуючи досвід роботи зі шкільними худколективами i великий організаторський талант, обласне управління культури доручило цю важливу справу Геннадію Юхимовичу. Відтоді він директорував у музичній школи Для його творчої натури, кипучої енергії відкрилося широке поле діяльності і якщо раніше він докладав зусиль, аби залучити якнайбільше учасників в гуртки художньої самодіяльності, то тепер намагався охопити музичною освітою більшу кількість дітей шкільного віку. Для цього в більшості сіл району були організовані філіали ДМШ. Немало часу, енергії, ходінь по різних інстанціях було витрачено, щоб знайти приміщення, забезпечити музичними інструментами, викладачами ці заклади. При школі діяли як дитячі ансамблі хори, оркестри, так i колективи викладачів. У школах району викладачі ДМШ разом з учнями організовували лекції-концерти, брали участь у святкових концертах, демонстраціях. Вихованці школи щороку були учасниками обласних конкурсах, оглядів, завойовуючи призові місця й відзнаки, а Ульяновська ДМШ була методичним центром дитячих музичних шкіл Гайворонського, Голованівського та Ульяновського районів (разом 5 шкіл). Геннадій Юхимович був вимогливим i компетентним керівником. Своїм особистим прикладом, своєю енергією запалював творчий вогник у душі кожного викладача школи, спонукав до творчих пошуків, вдосконалення фахових знань i запровадження нових методів роботи з дітьми, вимагав дотримання дисципліни й порядку в колективі, з розумінням ставився до проблем кожного й допомагав їх вирішувати. Найулюбленішою справою творчого життя Геннадія Юхимовича, його покликанням була робота з хоровими колективами. А їх за своє життя він організував не один десяток. Основою була не лише велика любов, а й відповідна музична освіта - закінчив хормейстерський відділ Кіровоградського музичного училища. Очолюючи ДМШ, Геннадій Юхимович не поривав зв'язків із самодіяльними хоровими колективами медичних працівників райлікарні з інструментальним супроводом викладачів ДМШ, хором російської пісні в Будинку кооператора, хорами працівників міліції, міжрайбази, сільгосптехніки, Кам'янокриничанського Будинку культури та іншими. Улюбленим професійним хором Г. Ю. Базшенка був Кубансъкий народний хор, з репертуару якого він використовував пісні в своїх самодіяльних колективах. Працюючи з хором, Геннадій Юхимович поринав у свою стихію, сповна віддавав свою творчу енергію, вміння. Тут він отримував велике задоволення й очищення душі, занурювався в звучання хорових акордів i тембрів, тут було його невичерпне джерело творчої наснаги, окрилення для нових творчих задумів. Пісня - душа народу, а душа Геннадія Юхимовича була в хоровому виконані пісні. Він, справжній маестро, майстерно виконував поставлену перед собою мету повернути збагачену хоровими барвами пісню знову в душу народу.

Корсун Ольга Кузьмівна

Дитина війни, дитина голоду з багатодітної сім’ї. Цими короткими словами описано важке дитинство Ольги Кузьмівни Корсун (Дудник). Народилася вона 14 березня переможного 1945 року в с. Розділ Голованівського району на той час Одеської області. Як писав Т. Г. Шевченко, «у кожного своя доля i свій шлях широкий». Так i Ользі Кузьмівні доля визначила чимало випробувань. 1947 голодний рік. Дворічною дитиною за хлібину i шматок масла її ледь не віддали в родину військового. І хоча всім хотілося їсти, i голодними очима вже куштували свіжий білий хліб із маслом, вчасно одумалися. Мати з трьома дітьми добиралася до дому, якого не було, курними шляхами. Ульяновка. Тарасівка. Курінь, вкритий кукурудзинням. Такі перші спогади Ольги Кузьмівни. Батько з матір’ю власноруч будували хатину вже на своїй, виділеній земельній ділянці. Яка то була радість, коли до оселі вселилися в ній! Батьки заробляли копійку, де лише могли - на відгодівельному пункті ВРХ, промкомбінаті, працюючи у людей. А діти поралися вдома. 1950 рік. Старші діти йшли до школи, бігла туди й п’ятирічна Оля. Але директор щоразу випроваджував її з класу. Тож, дівчинка чекала під дверима, коли діти йтимуть додому. Бажання вчитися було безмежне. Незважаючи ні на що, вона все одно бігла до школи. За порадою Єфросинії Василівни, вчительки, Ольга півроку ходила до школи вільним слухачем. Дорослі сподівалися, що стомиться, залінується та й не ходитиме. Але дівчинка вчилася добре, до всього була беручка, батьки раділи її наполегливості, настирливості. Лише мати змушена була щодня носити дівча на плечах до центральної вулиці Леніна по розкислій грунтовій дорозі. У1954 році помер розрадник i опора - батько. Залишилися діти сиротами. Того ж дня закінчилося дитинство для Ольги. Старші сестри навчалися далеко від дому, мати день i ніч працювала, щоб повернути державі гроші що батько брав на будівництво, а Оля була для менших двох дітей i за маму, i за тати. Важко доводилося. Недоїдання, наймитування, щоб заробити хліба або копійок. I діти, i господарство було на Ользі, за все відповідала. Взимку, щоб зігріти дім, збирали в парку листя, на станції перегар. Радість для дівчини була в успішному навчанні, спорті (займалася легкою атлетикою, волейболом). Уже закінчуючи школу, зберігаючи пам'ять про першу вчительку, Ольга вирішила здійснити мрію дитинства - бути вчителем. Але не судилося вступити до педінституту, тож пішла працювати на бурякопункт цукрового заводу, потім у заготзерно. Проте доля посміхнулася. Ольгу Кузьмівну викликали в райВО i запропонували навчання в м. Олександрії. Однорічні педагогічні курси були організовані за наказом Міністерства освіти у зв'язку з нестачею педагогічних кадрів. I хоч як не просила мати доньку залишитися ще попрацювати, заробити грошей, щоб придбати взуття й одяг, та дівчина твердо вирішила навчатися. Студентське життя було складне, але цікаве. Навчання, відкриті уроки, конспекти, прагнення за 7 місяців подужати програму педучилища, не підвести райВО вселяли вipy i надію. Вона зможе, здолає, у неї все вийде. При отриманні направлення на роботу Ольга Кузьмівна просилася додому, адже на неї чекали мати, брат з сестрою. Їм потрібна була її допомога. Педагогічні будні розпочалися для молодого вчителя у Христофорівській восьмирічній школи. Перший рік вчительської праці - це час випробувань, ycпixy, злету, розчарування. Щотижня по бездоріжжю йшла до міста до мами i брата, щоб дати пораду, взяти хліба i книги, адже планувала вступати до вузу.Цього разу екзамени склала вдало, i вже в 1963 році стала студенткою заочного відділення педінституту. Поєднувала Ольга Кузьмівна працю з навчанням. Непросто було, але справилася, адже була мета, до якої свідомо йшла. Пишалася донькою мати, раділа її успіхам. 1968 piк став знаменним для Ольги Кузьмівни. Бона отримала такий жаданий диплом про вищу освіту i вийшла заміж. Того ж року вступила до Комуністичної партії CPCP. Уже наступного року її перевели в Ульяновську СШ №2, рідну школу, до якої весь час мріяла повернутися. У цій школі працює i нині разом із донькою Валентиною Леонідівною Мінченковою, яка пішла стопами матери. За наполегливу працю, справедливість, чесність, активність, уміння спілкуватися колектив школи, партійна організація неодноразово обирали и секретарем парторганізації школи. Довелося нести портфелі голови профспілкового комітету школи, голови ревізійної комісії, голови виробничої комісії, голови народного контролю в школи. І все це безплатні навантаження, що потребують знань, умінь, часу, виваженості дій і рішень, коли від них залежитъ доля людини. Тому життєвий досвід, народна мудрість i самоосвіта відіграла важливу роль у житті Ольги Кузьмівни.Велика кількість грамот, подяк, нагород, серед яких знаки «Відмінник народної освіти», «відмінник освіти України», звання «Старший учитель», «Учитель-методист», медаль «Ветеран праці» — це результат самовідданої та відповідальної праці Ольги Кузьмівни Корсун. А скільки у її житті було відкритих уроків, семінарів, конкурсів, поїздок до кращих учителів область, майстрів педагогічної ниви! Усі poки вона вчилася сама, навчала дітей i вчителів району, була головою метод об'єднання вчителів СШ №2 та району, вела «Школу молодого вчителя», «Школу педагогічної майстерності, «Авторську школу». По життю йде з девізом: «Дійти до кожної дитини, не загубити її. Віднайти ключ до її серця, розвинути здібності i талант, вказати шлях у майбутнє. А найкраще виховання - виховання правдою». — Школа - це місце, де кожний крок життя та взаємовідносини вихованців i вчителя сповнені глибокого морального змісту, де кожна людина щомиті перебуває під впливом яскравого світла правди, бореться за утвердження правди. Так, моя втіха в дітях, яких я навчала, — ділиться секретами Ольга Кузьмівна. - Вони виховані, дружні, вирізняються серед великої кількості школярів, у них добре розвинені організаційні вміння, яскраво виражені почуття відповідальності за якість своєї роботи. Серед випускників Ольги Кузьмівни є чимало її послідовників - сіячів розумного, доброго, вічного. А це одна з високих оцінок праці вчителя. Своїми напрацюваннями вчитель ділиться з широким загалом. Ольга Кузьмівна подавала свої напрацювання до районної газети, «Першовересня», «Освітянського слова», журналу «Розкажіть онуку». Вдячна Ольга Кузьмівна долі, що поруч із нею пліч-о-пліч йшли вчителі, а пізніше колеги Зіновій Самойлович Вайсбен, Зінаїда Петрівна Кадухіна, Іван Григорович Ткачук, Никанор Пилипович Бурлака, Bipa Романівна Кухар, Ольга Миколаївна Мельник, Петро Леонідович Войцеховський, Олександр Михайлович Пайол, Володимир Пилипович Черниш, Вікторія Biкторівна Яблонська та ще багато гарних серцем i душею людей. Усіх не перелічити, та кожен із них залишив незабутній слід i відбиток у її житті.Можна цілком впевнено сказати, що Ольга Кузьмівна знайшла в житті себе, своє покликання і як каже вона сама, «знайшла джерело щастя».

Христич Олена Юхимівна

Відмінник народної освіти України, вчитель вищої кваліфікаційні категорії, Старший учитель — такими званнями відзначна Олена Юхимівна Христич. Народилася майбутній педагог 9 листопада 1946року в с. Великі Трояни. Як i інші діти, навчалася в школі, а закінчуючи її, чітко знала, ким стане. Потяг до природи, всього живого брав гору. Їй хотілося дізнатися про вci таємниці життя на Землі вступ до Уманського педагогічного інституту був цілком зваженим рішенням. Лекції, семінари, практичні заняття - все було цікаво, й сприймалося із захватом.Після закінчення інституту в 1971 році Олену Юхимівну прийняли в педагогічний колектив Ульяновської середньої школи №2 учителем біології. Лише один раз вона змінювала місце роботи — сім років працювала інспектором відділу освіти райдержадміністрації, але повернулася до дітей, в облюбовану школу. За весь час роботи Олена Юхимівна намагалася вci свої знання i талант спрямувати на навчання дітей. Робота вчителя складна, i результат він бачить не одразу, а через роки. Результатами своєї праці Олена Юхимівна може бути задоволена, адже серед її учнів є доктор бюлогічних наук, професор ліхенології (наука про лишайники -ред.) Київського інституту ботаніки ім. Холодного Сергія Якович Кондратюк. Паралельно з навчанням дітей Олена Юхимівна проводила позакласну роботу, виховувала в них любов дорідного краю. Червоною ниткою цієї роботи було екологічне виховання, адже воно е першою сходинкою патріотичного виховання. Екскурсії, походи з метою ознайомлення з рослинним i тваринним світом цьому лише сприяли та прививали любов дорідного краю. У1989 році разом з учнями вчитель виступила на захист річки Південний Буг. Щоб уберегти величну річку від ядерної наруги, написала відкритого листа в Державний комітет охорони природи в м. Москва. «За активну участь в oxopoнi природи» — таким нагрудним знаком ВЛКСМ була нагороджена О. Ю. Христич. Багато років спостерігаючи за негативними змінами в природі, зникненням багатьох видів рослин i тварин, педагог зрозуміла, що тільки заповіданням території можна їх зберегти i відновити. З 2003 року разом із дітьми Олена Юхимівна досліджувала лівий берег річки Баланухи, який багатий на червонокрижні, рідкісні, малопоширені види. За їхніми дослідженнями, науковці Уманського державного педагогічного університету зробили наукове oбгрунтування, i y підсумки цю територію у 2009 році за рішенням обласної ради, оголошено ландшафтним заказником місцевого значення «Скалки». Вже наступного року Олену Юхимівну нагородили міжнародною премією «Земля жінок». Нагороду вручив посол Франції в Україні Жан Д'ор. Багато років Олена Юхимівна керувала районним дитячим екологічним центром «Адоніс». Випустила книги «Річки нашого дитинства» (опис річок Синиця та Балануха), «10 років творчості i пізнання» (про роботу екологічного центру «Адоніс»), сценарій рольової гри на допомогу шкільній програмі «Біоценоз прісноводної водойми», упорядкувала доповіді учнів 11-х класів Ульяновської ЗОШ №2 на екологічну тематику «Просвітницька робота членів екологічного клубу «Ромашка». Екологічний центр «Адоніс» разом із членами фото-відео-гуртка ЦДЮТ зняли навчально-пізнавальні фільми про природу нашої місцевості «Наймиліші серцю «Скалки», «До життєдайних джерел», «Такі прекрасні первоцвіти», «Каштани».Олена Юхимівна Христич не зупиняється на досягнутому. Вона завжди у дії, у пошуку.

Павло Антонович Фіннік

Павло Антонович Фінік народився 25 вересня 1923 року в селі Осички Саврансъкого району Одеської області. Ще хлопчиком тягнувся до знань, але після закінчення школи вибору у нього, як і у дітей того часу, не було, за них його зробила війна. Навчання відкладалося на довгих чотири роки, але була інша школа - військове воєнне життя. Довелося Павлу Антоновичу воювати на фронтах Великої Вітчизняної війни. Перемогу зустрів у далекій Угорщині. За участь у бойових діях відзначений сімома нагородами. Війна надщербила здоров'я, але загартувала його дух, навчила ставити перед собою чіткі цілі i впевнено до них іти. Після повернення додому вступив до вінницького залізничного технікуму, а з 1977року працював начальником залізничного транспорту Сальківського цукрового заводу в Гайворонському райони. Прагнення до самовдосконалення й розвитку знову взяло гору. В 1959 році Павло Антонович вступає на заочне відділення Київського технологічного інституту. Оскільки факультету за бажаною спеціальністю інженера-економіста у столичному вузі не було, то перевівся у Московський технологічний інститут, який закінчив у 1964 році. Ще в 1958 році його обрано парторгом Сальківського цукрового комбінату, а в 1961 - призначено директором Капітанівського цукрокомбтату в Новомиргородському районі. Коли 69-року Павла Антоновича переводили на інше місце роботи, єдиним бажанням було потрапити поближче до рідного краю. До 1978 року він став незмінним керівником Ульяновського цукрового заводу. За цей час здійснив багато задумів, втілив, здавалося, неможливі плани: закінчили будівництво першої міської школи, побудували будинок заводоуправління, їдальню, будинок культури «Ювілейний», готель, ТЕЦ, потужність якої забезпечувала, крім роботи заводу, ще й опалення житлових будинків як державного, так i приватного сектора. Планувалося закінчити теплову мережу для всієї Ульяновки. Побудовано було більше десятка житлових багатоквартирних будинків для працівників цукрокомбінату, переобладнано приміщення старого клубу та гуртожитку під профілакторій, на базі якого було відкрито неврологічне відділення та реабілітаційні ліжка. В оснащення відділення входив фізютерапевтичний комплекс, там же проводилося водогрязелікування. Планувалося це як заклад для працівників заводу, але вже скоро в Улъяновку на оздоровлення їхали люди з Головатвського, Гайворонського, Новоукратського та іншого районів області. На його базі проводилися семінари медпрацівників. Для хворих були створені всі умови для швидкого одужання. В планах було побудувати велику, простору їдальню та лабораторію для відпуску родонових ванн. Павло Антонович повтстю віддався своїй справі. Це була його робота i його хобі. Цінували й поважали працівники заводу свого керівника. Надійним тилом завжди була см’я, яка розуміла важливість i відповідальність роботи чоловіка та батька. Хоч яким зайнятим не був, але обов'язково знаходив час на родинні вечері в дні народження близьких. Бодай на півгодини, але вирветься з роботи додому. Традиції залишалися незмінними впродовж багатьох років. Завдяки захопленню футболом на будь-якому місці, де працював, організовувалися i підтримувалися футбольні команди. В молодь роки i сам долучався до гри, їздив на змагання. Планував Павло Антонович ще багато, але у зв'язку з конфліктом з першим секретарем райкому партії мусив розрахуватися з посади керівника цукрокомбінату. Працював інженером в районному об'єднанні «Сільгосптехніка», пізніше начальником Ульяновського комунгоспу, директором піонерського табору в с. Велиш Трояни. На якій би посаді не працював П. А. Фінік, він завжди відстоював та захищав інтереси простих людей, звичайних робочих. Після виходу на пенсію, не зміг Павло Антонович насолодитися відпочинком. На початку липня, після дискусії представниками політичної партії у нього стався інсульт, а вже 27 липня Павла Антоновича не стало. Після себе вiн залишив чимало благ, якими i до сьогодні користуються жителі Ульяновки. Шкода, що не віднеслися з відповідальністю до спадку.

Життєва дорога, топтана Іваном Андрійовичем Бойком, була звивистою i важкою. Але він, справжній борець, зумів гідно пройти її. Народився Іван Андрійович в с. Розношенське нашого району у тяжкому 1917 році. Kpiм найменшого Івана, у селянській родині було ще дві доньки та три сини. Як заведено у селян, на молодшого покладали найбільші надії. Батьки вірили, що він залишиться доглядати їх старість i візьметься за все господарство. Але хлопчик мріяв навчатися. Bін захоплювався малюванням i дуже любив читати, пізнавати світ. Закінчивши шкільну науку, Іван вступив до Одеського художнього технікуму. Вдень він навчався, а вночі заробляв на життя на хлібозаводі. Потяг до знань при всій реальності брав гору, i хлопець продовжує навчання в Одеському педагогічному інституті. 21 червня 1941 року. У студентів І випускний бал. Вони щасливі, адже здобули професію вчителя i вже скоро сіятимуть молоде зерно науки у юні серця. Ще не встигли випускники отримати дипломи, не встигли дотанцювати вальс, як грянула війна. Вранці 22 червня Одесу бомбили фашисти. Молоді хлопці, вчорашні студенти, змінили інститутські лавки та підручники на кирзові чоботи та рушниці. Разом 13 із іншими пішов захищати Батьківщину й Іван Андрійович Бойко. Довгі та важкі були воєнні роки. Жорстока війна не щадила нікого. Багато Іванових друзів загинуло, а він вистояв, зміг. Дійшов до Берліну, пройшов війну від першого до останнього дня.Після повернення додому в Ульяновці на нього чекала важлива місія - будівництво школи. Саме Іван Андрійович став її першим директором i на подальше життя вважав за рідний дім. Ha piзниx посадах довелося працювати в школі I. А. Бойку -завучем, вчителем, але завжди залишався добрим, людяним, намагався підтримати кожну дитину, ставився до них по-батьківськи. Його уроки icтopiї, географії та малювання учні обожнювали. Шкільні коридори прикрашали художні роботи Івана Андрійовича, серед них були портрети перших космонавтів країни. Важко переживав Іван Андрійович вихід на пенсію. Він не уявляв себе без школи, дітей, роботи. А тут одразу багато вільного часу, якого раніше не було. Що робити? Відчував себе забутим i непотрібним. А депресивний стан - гарне підгрунтя для різних недуг. Після перенесеного грипу почав xворіти. В1981 році переніс складну операцію. Ще сім років опирався xвopoбi, але вона взяла гору. У1987році Івана Андрійовича не стало. Ще й досi в серцях i спогадах людей зберігаються про нього теплі слова вдячності.

Кiлькiсть переглядiв: 58

Коментарi